Мобильная версия | RSS
Счастливый Вы человек, Гость!
Вход | Регистрация
Меню сайта
Разделы
Хирургическая стоматология [43]
Детская стоматология [1]
Ортопедическая стоматология [1]
Терапевтическая стоматология [6]
Записи в дневниках
Народный опрос
Как у студента обстоят дела с подработкой?
Всего ответов: 4001
Блог автора
Форма входа
Неофіційний сайт студентів
НМУ імені О.О. Богомольця, м. Київ
Главная » Файлы » Стоматология » Хирургическая стоматология

Остеосинтез при переломах кісток обличчя, біологічні засади регенерації кісткової тканини (методичка, архив, *.doc)

[ Скачать с сайта (75.2Kb) ] 16.02.2008, 20:32
Міністерство охорони здоров`я України, Національний медичний університет ім. О.О.Богомольця, Кафедра хірургічної стоматології
МЕТОДИЧНА РОЗРОБКА для самостійної позааудиторної роботи студентів ІV курсу стоматологічного факультету
Укладач: ас.Ціленко О.Л.
Класифікація оперативних методів втручання:
1. Відкритий остеосинтез – співставлення та скріпленні eламків з розтином м’яких тканин в ділянці перелому (кістковий шов, міні-пластини, скоби).
2. Закритий остеосинтез – співставлення та скріпленні відламків без розтину м’яких тканин в ділянці перелому (спиця Кіршнера, обвивний шов).
3. Вогнищевий остеосинтез – фіксуючий елемент перетинає щілину перелому (кістковий шов, міні-пластини, спиця Кіршнера).
4. Позавогнищевий остеосинтез – фіксуючий елемент розташовано поза щілиною перелому (метод Дінгмана, Адамса).


Метод Дінгмана.
Показання:
? застарілі переломи,
? переломи верхньої щелепи з уламками, які важко вправляються,
? похилий вік,
? супутні захворювання, що не дозволяють проводити значне оперативне втручання.
Протипоказання:
? перелом склепіння черепа,
? при необхідності трепанації черепа,
? пласка потилиця пацієнта.
Суть методу складається в закріпленні відламаного фрагменту верхньої щелепи до гіпсової шапочки за допомогою дротяної дуги-козирка, дротяних (або пластмасових) лігатур та назубної гладкої шини-скоби.

Метод Адамса.
Показання:
? свіжі переломи з уламками, які легко вправляються.
Суть методу складається в прикріпленні за допомогою лігатур відламаної верхньої щелепи до неушкоджених кісток черепа.

Фіксація уламка верхньої щелепи до кісток склепіння черепа.
Показання:
? перелом верхньої щелепи та лобної кістки одним блоком.
Суть методу полягає в тому, що великий фрагмент фіксують за допомогою лігатури у отворах, зроблених фрезою в тім’яній кістці.

Іммобілізація уламків за допомогою спиць Кіршнера.
Показання:
? свіжі переломи по типу Лефор ІІ (середньому) і ІІІ (нижньому),
? при застарілих переломах з важко вправимими уламками в поєднанні з гіпсовою шапочкою.
При переломах по типу Лефор ІІІ спицю під кутом 45° вводять у виличну кістку в напрямку вуздечки верхньої губи. При переломі по типу Лефор ІІ спицю проводять від однієї виличної кістки до другої, нанизуючи на неї верхню щелепу, або вводять косо дві спиці, як при переломі по типу Лефор ІІІ.

Іммобілізація уламків за допомогою накісних металевих міні-пластин та шурупів.
Показання:
? свіжі переломи з уламками, які легко вправляються.
Підібрану по формі та розміру міні-пластину накладають на кістку в ділянці перелому і за допомогою щипців досягають щільного контакту останньої до поверхні уламків. На кожному уламку крізь отвори на міні-пластинах роблять не менше 2-3 каналів для шурупів на відстані 7-8 мм від щілини перелому. Оптимальним вважається використання не менше 2 шурупів на кожному з уламків.

Іммобілізація уламків за допомогою накісного шва.
Показання:
? свіжі переломи,
? переломи з уламками, які легко вправляються.


Остеосинтез нижньої щелепи.
Показання:
? переломи в межах зубного ряду при малій кількості стійких зубів на обох щелепах,
? переломи в межах зубного ряду з утворенням великого беззубого уламку,
? переломи в межах зубного ряду зі значним зміщенням уламків та неможливістю їх репозиції іншим шляхом,
? переломи за зубним рядом зі зміщенням уламків,
? патологічний перелом, який виник в наслідок росту пухлини або хронічного остеомієліту,
? крупно- або дрібно-уламкові переломи тіла і гілки нижньої щелепи,
? дефекти тіла і гілки щелепи зі збереженням виросткового відростку,
? остеопластика нижньої щелепи,
? реконструктивні операції при вроджених або набутих деформаціях нижньої щелепи.

Іммобілізація уламків за допомогою накісного шва.
Протипоказання:
? дрібно-уламкові переломи,
? косі переломи,
? переломи з дефектом кістки.
Види швів:
1) репонуючі:
? косі;
2) фіксуючі:
? прямий;
? хрестоподібний;
? матрацний;
3) репонуюче-фіксуючі:
? s-подібний;
? s-подібний та прямий;
? два косих;
? косий та прямий;
? косий з перекидом лігатури через основу нижній щелепи;
? хрестоподібній з перекиданням лігатури крізь основу нижньої щелепи.

Іммобілізація уламків за допомогою накісних металевих міні-пластин та шурупів.
Протипоказання:
? крупно-уламкові переломи,
? косі переломи,
? переломи з дефектом тіла і гілки щелепи зі збереженням виросткового відростку,
? реконструктивні операції при уроджених або набутих деформаціях нижньої щелепи.
Іммобілізація уламків за допомогою спиць Кіршнера.
Протипоказання до закритого вогнищевого остеосинтезу:
? уламки, які важко вправляються,
? остеомієліт,
? остеопластика,
Протипоказання до закритого позавогнищевого остеосинтезу:
? уламки, які важко вправляються,
? дефекти щелепи
Примітка: при остеомієліті щелепи закритий поза вогнищевий остеосинтез може бути використаний
Показання до відкритого вогнищевого остеосинтезу:
? уламки, які важко вправляються,
? остеопластика,
? дефекти щелепи,
? реконструктивні операції,
? переломи в межах зубного ряду при малій кількості стійких зубів на обох щелепах,
? переломи в межах зубного ряду з утворенням великого беззубого уламку,
? переломи в межах зубного ряду зі значним зміщенням уламків та неможливістю їх репозиції іншим шляхом,
? переломи за зубним рядом зі зміщенням уламків,
? патологічний перелом, який виник в наслідок росту пухлини або хронічного остеомієліту,
? крупно-уламкові переломи тіла і гілки нижньої щелепи,
? дефекти тіла і гілки щелепи зі збереженням виросткового відростку,
Протипоказання до відритого вогнищевого остеосинтезу:
? дрібно-уламкові переломи

Методика закритого вогнищевого остеосинтезу нижньої щелепи спицею Кіршнера. Операцію звичайно виконують під провідниковим і інфільтраційним знеболюванням. Сутність методу полягає в проведенні спиці Кіршнера з одного уламку в іншій. Довжина спиці в кожному уламку повинна бути не менше 3 см.
Перед операцією переконуються в можливості зіставлення уламків руками й позначають фарбою лінію перелому й основу щелепи. При переломі бічного відділу тіла нижньої щелепи спицю починають уводити в місці переходу цього відділу в підборіддя. Про пальпувавши пальцем місце перегину щелепи, відзначають його фарбою. Вправлену в наконечник спицю прикладають до шкіри так, щоб її кінець перебував на рівні позначки щілини перелому, і в точці введення спиці на ній за допомогою крампонних щипців наносять першу позначку. Відступивши від неї в бік наконечника на 3 см, роблять другу позначку. Проколовши шкіру спицею під кутом приблизно 30° у наміченій точці, досягають зовнішньої поверхні щелепи на 1 см вище її основи. Включивши бормашину (або дриль), трепанують корковий шар кістки й проводяться в губчату речовину. Продовжують введення спиці паралельно основи щелепи до першої оцінки на спиці або до відчуття провалювання в щілину перелому. Обертання спиці припиняють, небагато витягають її, роблять репозицію уламків (контроль по прикусу) і продовжують введення спиці ще на 3 см до другої позначки. Відкушують кусачками спицю максимально близько до шкіри й заправляють виступаючий кінець під шкіру, утворивши над ним руками шкірну складку.
При введенні спиці необхідно пам'ятати, що вона повинна розташовуватися під нижньощелепнпим каналом. У випадку виявлення невеликих обертових рухів уламків навколо спиці вводять другу спицю паралельно першої, що буває досить важко здійснити. Другий варіант запобігання обертових рухів - введення спиці під кутом через обидва уламки з боку основи щелепи.
При неможливості репонувати уламки руками внаслідок їхнього великого зміщення, інтерпозиції м'яких тканин або утворенні первинної (ще м'якої, але досить пружної) кісткової мозолі виконують відкритий вогнищевий остеосинтез. Для цього оголюють уламки від м'яких тканин уже відомим способом, зіставляють їх під контролем ока, стежачи за відновленням нормального контакту зубних рядів, і проводять спицю з уламку в уламок, як зазначено вище.
При переломах в області кута нижньої щелепи починають введення спиці або через основу щелепи, направляючи її нагору й назад, або через задній край гілки в горизонтальному напрямку. Іноді задній край гілки щелепи буває дуже тонким і спиця при обертанні зсковзує з нього. Для запобігання зісковзування необхідно кулястим бором зробити канал глибиною 3-4 мм і через нього ввести спицю в обидва уламки.
Закритий вогнищевий остеосинтез в області підборіддя виконують так само, як в області бокового відділу тіла щелепи, але в технічному виконанні він простіше.
У підборідному відділі можливо з успіхом використати закритий позавогнищевий остеосинтез спицею Кіршнера. Існує два варіанти виконання цього виду остеосинтезу. Перший варіант використовують при переломах у підборідному відділі. Спицю вводять у фронтальній площині на самому початку бічного відділу тіла щелепи на 1 см вище її основи, перфорують наскрізь і вводять у під'язичну область, просувають паралельно внутрішньої поверхні підборідного відділу, впроваджуються й перфорують наскрізь протилежну половину щелепи. Введення двох спиць паралельно забезпечує дуже міцну фіксацію навіть при наявності кісткового дефекту.
Другий варіант має більше можливостей і тому застосовується при переломах нижньої щелепи в межах від 35 до 45. Лінійку (або шпатель) одним кінцем поміщають на зуб або альвеолярну частину одного з уламків на відстані 1 см від щілини перелому, а другий кінець розташовують у будь-якій ділянці іншого уламку. Першу спицю вводять у кістку на відстані 1 см від лінії перелому й основи щелепи, перфорують нижню щелепу, просувають паралельно лінійці через м'які тканини дна рота й, досягнувши протилежного уламку, трепанують його наскрізь. Відкушують надлишок спиці й занурюють його під шкіру. Переміщають лінійку так, щоб визначити маршрут другої спиці, після чого її вводять описаним вище способом. Дві введені хрест-навхрест спиці забезпечують міцну фіксацію уламків. Спиця, введена на 1 см вище основи нижньої щелепи, проходить нижче піднижньощелепних слинних проток, великих судин і нервів.
Привабливим здається остеосинтез перелому в області виросткового відростка введенням спиці з боку кута нижньої щелепи. Однак при цьому можуть виникнути два серйозних ускладнення. Перше: при невеликій товщині губчатого шару, що зустрічається досить часто, можливий опік коркового шару спицею, яка обертається й наступний остеомієліт. Друге: при неправильному визначенні довжини гілки щелепи можливе проведення спиці не тільки через гілку і виростковий відросток, але й через його голівку із проникненням кінця спиці в середню черепну ямку. Тому при переломах виросткового відростка кращим є відкритий вогнищевий остеосинтез. Після оголення уламків піднижньощелепним доступом виявляють зсув меншого уламку — виросткового відростка. Кінець його може бути повернуть назовні або до середньої лінії. У кожному разі гілку щелепи відтягають униз, а кінець виросткового відростка зміщають назовні таким чином, щоб добре була видна площина зламу. У нього вводять спицю на глибину менше його довжини. Уламку надають правильне положення й піднімають гілку щелепи. На її зовнішню поверхню укладають спицю, введену в виростковий відросток, і уздовж неї проводять лінію твердим гострим інструментом довжиною 3 см. У проекції нижнього кінця цієї лінії захоплюють спицю крампонними щипцями, витягають із рани, згинають під кутом 90° і, відступивши 0,7 см, відкушують кусачками. Вздовж позначки на гілці щелепи фісурним бором підготовляють жолоб довжиною 3 см для спиці. У середині й наприкінці жолоба просвердлюють два наскрізних канали. Дротяну лігатуру складають у вигляді «шпильки» і обидва кінці її вводять у верхній канал на внутрішню поверхню гілки, залишаючи петлю зовні. Потім ці кінці виводять назовні по різні сторони уламку. Довгий кінець спиці послідовно вводять у дротяну петлю й у виростковий відросток, уламки репонують, вкладаючи спицю в жолоб і занурюючи короткий загнутий кінець у нижній канал. Для фіксації спиці в жолобі над нею скручують кінці дротяної лігатури. При цьому дротяна петля затягується усередину й щільно притискає спицю до дна жолоба. Рану пошарово зашивають і дренують.

Репозиція й іммобілізація за допомогою обвивного шва.
Показання:
? відсутность зубів на щелепах,
? недостатня кількість стійких зубів,
? утворення беззубих уламків,
? травматичний остеомієліт,
? гостре запалення в області перелому,
? патологічний перелом,
? відмова хворого від інших видів остеосинтезу.
? одиночні, подвійні, двосторонні і множинні переломи будь-якої локалізації,
? крупно- і дрібно уламкові переломи
Із застосуванням навколишнього шва можна робити відкритий і закритий вогнищевий і закритий позавогнищевий остеосинтез.
Для накладання обвивного шва необхідна дротяна або капронова лігатура діаметром 0,6-0,8 мм, дугоподібно вигнута товста порожня голка без канюлі, крампонні щипці, гострозубці й ножиці для різання металу. Операцію виконують частіше в поліклінічних умовах під інфільтраційною й провідниковою анестезією.
Звичайно накладають по одному обвивному шві з кожної сторони від щілини перелому, відступивши від неї 1,5-2 см, і один або рідше два шви - із протилежної сторони тіла нижньої щелепи (закритий позавогнищевий остеосинтез). Так забезпечується гарне скріплення уламків.
Проколовши гострим очним скальпелем шкіру й клітковину в піднижньощелепній області, вводять у рану товсту порожню голку й пальпують основу нижньої щелепи. Торкаючись щічної поверхні тіла щелепи, просувають голку перпендикулярно нагору й виводять її через слизову оболонку в присінок рота (мал. 1а).

Рис.1. Етапи накладання обвивного шва
Через просвіт голки пропускають лігатуру й захоплюють її кінець кровоспинним затискачем. Після змазування виступаючої в рот ділянки голки розчином йоду її витягають із рота, переміщаючи вниз. Повторно вводять голку в шкірну рану, намацують основу щелепи й, сковзаючи по язичній поверхні, просувають її в проекції вже проведеної лігатури в порожнину рота (мал. 1б). Зовнішній (нижній) кінець лігатури проводять через просвіт голки в порожнину рота й голку видаляють через ротову щілину. Підтягнувши обидва кінці лігатури нагору, переконуються в щільному приляганні лігатури до кістки. Якщо виявляється втягнення тканин, це свідчить про їхнє обмеження лігатурою. Для його усунення роблять трохи рухів, що пиляють, що необхідно для розсічення м'яких тканин і, отже, для більш щільного прилягання лігатури до поверхні щелепи.
Для накладення 3-4 навколишніх швів потрібно 10-15 хв. Рани в піднижньощелепній області зашивають або зближають лейкопластиром і прикривають стерильною марлевою наклейкою.
Обвивний шов може бути використаний для однощелепного й двощелепного закріплення уламків.
Однощелепна фіксація уламків показана при одиночних, подвійних і двосторонніх переломах нижньої щелепи в межах зубного ряду; двощелепна іммобілізація - при одиночних переломах за зубним рядом, подвійних, двосторонніх і множинних переломах
Для однощелепної фіксації навколишній шов використовують ізольовано в комбінації з наясеневою (при відсутності зубів), зубонад’ясеневою (при наявності невеликої кількості зубів) шинами або зі знімним зубним протезом (мал. 1в).
Закритий осередковий остеосинтез здійснюють при значному нахилі щілини перелому в передньозадньому напрямку. Техніка проведення лігатури залишається колишньою, однак дуже важливо правильно вибрати місце її розташування. Для цього до операції фарбою позначають основу щелепи, верхній і нижній кінці щілини перелому. Із цих точок проводять дві лінії перпендикулярно до основи щелепи. Біля основи щелепи відстань між цими лініями ділять навпіл, визначаючи в такий спосіб місце для накладення обвивного шва. Цей шов може сполучатися з використанням шини (або зубного протеза), але може застосовуватися й самостійно. В останньому випадку в проекції лігатур виконують лінійні розрізи слизової оболонки й окістя до кістки й поміщають лігатури в ці рани на кістку. Кінці лігатур скручують, коротко обрізають і кінець, що залишився, підгинають таким чином, щоб виключити травму слизової оболонки ясен, щоки й губи. Скручена лігатура стискає уламки у вертикальному напрямку й не дозволяє їм переміщатися подовжньо, тобто наповзати один на одного, що приводить до збереження довжини ушкодженої половини щелепи.
Іноді такий навколишній шов може бути використаний при проведенні відкритого вогнищевого остеосинтеза. Необхідність у цьому виникає при неможливості закритого ручного вправляння уламків або при накладенні кісткового шва. При дуже косих переломах під час скручування кінців лігатур кісткового шва відбувається наповзання уламків один на одного. Щоб виключити це, спочатку накладають обвивний шов описаним способом, а потім - кістковий шов.

Будова та регенерація кісткової тканини
Кісткова й хрящова тканини належать до кісткових тканин організму. Гістогенез кісткової тканини представлений двома способами: безпосередньо з мезенхіми й на місці хрящового зачатка (хрящовий остеогенез). Мезенхімальний остеогенез характерний для перших тижнів ембріонального розвитку, а хрящовий остеогенез – для більш пізніх етапів ембріогенезу й постнатального онтогенезу.
При формуванні кістки з мезенхіми виділяють наступні етапи:
1. Формування в складі мезенхіми «остеогенного острівця».
2. Остеоїдний етап - виділення остеогенними клітинами колагену (формування осьових волокон) і високомолекулярних білків (глікопротеїнів, протеогліканів, ліпідів), остеомукоїду.
3. Утворення грубоволокнистої кістки.
4. Заміна грубоволокнистої кістки пластинчастою.
Хрящовий остеогенез:
1. Формування хрящової моделі майбутньої кістки.
2. Перихондральне окостеніння. Біля хряща утворюється так звана кісткова манжетка.
3. Енхондральне окостеніння – проходить із утворенням діафізарного центру окостеніння. Відбувається закладка остеонів.
4. Вростання в епіфізарну частину хрящової моделі кровоносних судин і утворення епіфізарного центру окостеніння. Таким чином, між епіфізарним і діафізарним центрами окостеніння формується так звана метафізарна пластинка росту.
Розглянемо кістку як кістковий орган, що представлений окістям, власне кісткою, хрящем, судинами й нервами.
Кровоносні й лімфатичні судини, нерви – мають, в основному, забезпечити трофіку кісткової тканини відповідно до наявних потреб.
Кісткова тканина – різновид сполучної тканини, вона формує кістяк людини й несе опірну, формотворну, захисну функції. Вона служить одним з органів мінерального обміну, є головним депо неорганічних солей (насамперед солей кальцію). Елементи кісткової тканини створюють каркас і мікрооточення для клітин крові в складі червоного кісткового мозку.
Складається кісткова тканина із клітинних елементів і міжклітинної речовини (кісткового матриксу). Кістковий матрикс представлений органічним матриксом (35%) і неорганічними мінеральними речовинами (65%).
Органічний матрикс на 95% складається з колагенових волокон, а 5% становлять неколагенові протеїни, вуглеводи, ліпіди. Розташування й орієнтація колагенових волокон підпорядковані законам статики, вони мають переважно осьову орієнтацію відповідно вектору навантаження кістки.
Мінеральний компонент кісткового матриксу в основному представлений гідроксиапатитом кальцію, а також містить іони натрію, калію, магнію, свинцю й заліза. Кристали гідроксиапатиту в людини вагою 70 кг містять 1200 г кальцію, у той час як у плазмі його є 280 г. Сумарна поверхня кісткових кристалів становить близько 400000м2 і створює великий плацдарм для обміну іонів. Для підтримки нормального рівня кальцію в крові (близько 10 мг%) необхідна мобілізація запасів кальцію, що міститься у внутрішніх ділянках кісткових кристалів. Це можливо завдяки тому, що в кістковій тканині постійно відбуваються процеси резорбції, у результаті чого кристали гідроксиапатиту розчиняються, а їхній кальцій вводиться у обмін. Міцність кістки залежить від високого вмісту остеїнових волокон побудованих з колагену першого типу, які утворюють пучки.
Розрізняють два основних елементи макроструктури кістки – компактний і губчатий шари. Губчатий шар представлений тривимірною сіткою балкових і пластинчастих структур – трабекул, які орієнтовані відповідно до середнього вектору статичних навантажень. Трабекула складається з декількох шарів кісткових пластинок (остеонів вони не утворюють) і має один або кілька живильних судин. Міжтрабекулярний простір вистелений ендостом (остеогенні клітини й неактивні остеобласти) і заповнений гемомоетичною тканиною, пухкою сполучною тканиною й кровоносними судинами. Компактний шар представлений остеонами (гаверсові системи) – кістковими пластинками, які утворюють шарувату структуру, концентрично розташовану біля 1-2 судин.
Характерною рисою губчатої кістки є наявність міжтрабекулярних просторів (порожнин), вистелених ендостом (шаром остеогенних клітин і неактивних остеобластів).
Кістковий мозок – спеціалізована тканина, розташована в кісткових порожнинах, добре інервована й васкуляризована. Структурно кістковий мозок складається із двох великих клітинних ліній: 1) стовбурових кровотворних клітин і їхніх нащадків, які забезпечують збереження, підтримку, розмноження й диференціювання всіх категорій кровотворних і лімфоїдних клітин, включаючи клітини, що дають початок гістіоцитам і макрофагам; 2) лінії, що забезпечує підтримку, розмноження й диференціювання остеогенних стромальних клітин.
Стовбурові клітини – це золотий запас організму й при вилученні їх із тканини (що може становити 0,1% всієї популяції), тканина повинна припинити своє існування. Іншими словами стовбурові клітини – це рідкісні унікальні члени популяції, присутність яких служить обов'язковою умовою для збереження тканини. О.О. Богомолець говорив, що “вік людини визначається віком його сполучної тканини”. Це положення можна доповнити, сказавши, що вік людини визначається кількістю й станом стовбурових клітин кісткового мозку.
У дорослому організмі стовбурові стромальні клітини (ССК) кісткового мозку є джерелом регенерації кісткового, хрящового й іншого видів сполучної тканини. Вони створюють кровотворне мікрооточення для нормальної проліферації й диференціювання стовбурових кровотворних клітин. Постійне й інтенсивне відновлення кісткової тканини в постнатальному періоді здійснюється за рахунок остеогенних клітин – остеобластів, попередники яких перебувають у кістковому мозку.
У дорослих ссавців існує дві категорії остеогенних клітин-попередників: детерміновані (ДОКП) і індуцибельні (ІОКП). Для реалізації своїх кістковоутворювальних потенцій ДОКП не вимагають дії зовнішніх індукторів, однак, вони мають потребу в певній популяційній щільності.
ІОКП проявляють остеогенні властивості в присутності спеціальних індукторів остеогенезу. В організмі ДОКП перебувають поза проліфераційним пулом, а в моношарових культурах in vitro поводяться як клітини зі стовбуровими властивостями: вони здатні до тривалої самопідтримки, проліферації й диференціювання. Останнє проявляється в утворенні фібробластів, що синтезують колаген. В умовах, коли за рахунок ДОКП повторно утворяться великі кількості зрілої кісткової тканини, клітинна лінія ДОКП самопідтримується протягом термінів, достатніх для її збереження протягом всього життя.
У результаті впливу індуктора на ІОКП індукована кістка в більшості випадків поводиться як несамопідтримуюча тканинна система: вона зберігається лише доти, поки не припиняється дії індуктора або дія одного індуктора не змінюється дією іншого. Таким чином, існує система «подвійного забезпечення» побудови й відновлення кісткової тканини в дорослому організмі детермінованими й індуцибельними остеогенними клітинами-попередниками.
Контроль за станом кісткової тканини:
1. Системний, органний, залежить від 3-х типів конституції.
? нейро-гуморальний;
? імунологічний,
? обмінів речовин (білки, мінерали).
2. Місцевий:
? місцеві міжклітинні взаємодії;
? місцеві фактори (функціональне навантаження, хронічна травма, патологічні процеси).
Клінічні ситуації:
1. Патологічний процес із залученням кістки.
2. Функціональна неспроможність клітинних елементів.
3. Зниження біологічної активності тканин (через загальні й місцеві причини).
4. Неадекватність механізмів, що забезпечують біохімічні процеси в кістковій тканині (дефіцит, нестача гормонів, мікро- і макроелементів, вітамінів, білків і ін.)
Остеогенез і репаративна регенерація кісткової тканини визначається 2 факторами:
1. Генетичними – швидкість регенерації генетично чітко лімітована в невеликих межах.
2. Епігенетичними – гормональний статус, інтенсивність резорбції кістки, забезпеченість клітин будівельним матеріалом, вітамінами й киснем, міцність іммобілізації уламків, тощо.
Таким чином, можливо лише оптимізувати умови для перебігу процесів регенерації кісткової тканини, створивши кращі умови в порівнянні з вихідними, для його проходження через негативні епігенетичні фактори.
Клінічні завдання для поліпшення умов для остеогенезу – створення оптимальних умов для функціонування детермінованих і остеогенних клітин-попередників:
1. Ліквідація патологічного процесу, у тому числі й запального.
2. Корекція стану регуляторних систем організму.
3. Мінімальна додаткова травма м'яких і твердих тканин.
4. Максимальне збереження наявної трофіки (іннервація, кровопостачання) м'яких і твердих тканин.
5. Поліпшення трофіки тканин:
? усунення рубців,
? поліпшення кровообігу,
? поліпшення іннервації,
? додаткова оксигенація.
6. Забезпечення нормальними тканинами з необхідними властивостями (ДОКП і ІОКП) у зоні ушкодження.
7. Вплив на остеогенні клітини:
? фізичних факторів (створення оптимального фізіологічного навантаження, лазер, магніт, УФО й ін.)
? хімічних факторів (активатори обміну речовин, мінерали),
? біологічних факторів (rBMP, тромбоцитарна маса)

Стадії регенерації кістки
1. Деструкція тканини або клітинних структур з порушенням кровообігу й нервової регуляції.
2. Утворення й диференціювання тканьових структур.
3. Утворення ангіогенної кісткової структури.
4. Повне відновлення структури кістки.

У результаті різних хірургічних втручань на кістковій тканині ми часто зіштовхуємося з постопераційними дефектами кісткової тканини, а також із проблемою її регенерації. Для відновлення цілісності кістки ми можемо використати:
1. Трансплантат – будь-який орган, тканина або частина тіла, що використовуються для пересадження з метою заміни ушкодженої частини тіла людини. Терміном «трансплантат» можна називати тільки біологічну тканину.
? аутогенний трансплантат – донором такого трансплантата є сам реципієнт;
? алло/гомогенний – донор належить до того ж виду, що й реципієнт;
? ксено/гетерогенний – донором є представник одного виду, а реципієнтів - іншого.
2. Імплантат – а) лікарська речовина (підшкірний гормональний імплантат), протез (штучний кульшовий суглоб, імплантат грудей) або джерело радіоактивної речовини (радіоактивна голка), які вводяться в тіло; б) дентальний імплантат – тверда структура, що кріпиться до кістки, у кістку або під окістя замість зубів для фіксації коронки, мосту або протеза.
3. Комбіновані трансплантати – пластику дефектів біологічними тканинами в комбінації з небіологічними субстратами.
4. Брефокістка – використання кісток людського плоду.

Основні механізми впливу на процеси регенерації кістки:
1. Остеобластичний остеогенез – виникає в результаті активації детермінованих остеогенних клітин-попередників у результаті трансплантації (пересадження аутогенної губчатої кістки).
2. Остеоіндуктивний остеогенез – виникає в результаті активації індуцибельних остеогенних клітин-попередників у відповідь на дію гуморальних факторів (наприклад, морфогенетичного білка).
3. Остеокондуктивний остеогенез – виникає в місці пересадки алогенного кісткового трансплантата або синтетичних замінників кістки, які виконують роль кістяка для проростання кровоносних судин, а ріст остеогенних клітин відбувається за рахунок активації власних детермінованих клітин кісткового ложа. У результаті алогенний трансплантат резорбується й поступово заміщається новою кісткою.
4. Стимульований остеогенез (остеостимуляція) – виникає в результаті дії тих або інших факторів, які сприяють посиленню вже, що протікають процесів, остеогенеза, іншими словами - стимулюють його (наприклад, фактор росту).
Індукована кістка поводиться як несамопідтримуюча тканинна система – вона зберігається доти, поки не припиняється дія індуктора (декальцинованого кісткового матриксу). Індукційна активність декальцинованого кісткового матриксу пов'язана головним чином зі структурою поверхні кісткового колагену. Упакування колагенових волокон мають істотне значення для нагромадження в області індукції компетентних клітин і їхньої трансформації в остеогенні клітини.

Насколько материал оказался Вам полезным?
Текущий рейтинг: 5.0/1 голосов

Добавил(а): Asterix | 16.02.2008 | Просмотров: 2711 | Загрузок: 623
Всего комментариев: 0
Добавлять комментарии могут только зарегистрированные пользователи.
[ Регистрация | Вход ]

Объявления на сайте
Новости на сайте
Продажа литературы на сайте
Медицинские выставки 2017
Статистика
Rambler's Top100 Союз образовательных сайтов
Яндекс.Метрика


Онлайн всего: 1
Гостей: 1
Пользователей: 0

Пользователи on-line:

География посетителей сайта
Copyright cтуденты НМУ © 2017