Мобильная версия | RSS
Счастливый Вы человек, Гость!
Вход | Регистрация
Меню сайта
Разделы
Тесты КРОК 2015 [67]
Разное [26]
Акушерство и гинекология [37]
Анатомия [15]
Биология [3]
Биофизика [7]
Биохимия [14]
Военка [30]
Гигиена [7]
Гистология [5]
Гуманитарные науки [11]
Дерматология и венерология [4]
Детские инфекции [33]
Детская хирургия [23]
Законодательство [20]
Иммунология и аллергология [2]
Инфекционные болезни [26]
Латинский язык [2]
Микробиология [6]
Нервные болезни [6]
Нормальная физиология [20]
Онкология [36]
Офтальмология [4]
Патологическая физиология [41]
Патологическая анатомия [47]
Педиатрия [20]
Психиатрия [3]
Радиология [13]
Социальная медицина [6]
Стоматология [51]
Судебная медицина [22]
Терапия [105]
Травматология и ортопедия [47]
Фармакология [68]
Хирургия [38]
Эндокринология [10]
Эпидемиология [19]
Мультимедиа [27]
Медицинские приложения на Android [0]
Подборка лутших медицинских приложений для Андроида. Студентам и врачам!
Записи в дневниках
Народный опрос
Опасно ли детям учиться в одном классе с ВИЧ-инфицированным ребенком?
Всего ответов: 4401
Блог автора
Форма входа
Неофіційний сайт студентів
НМУ імені О.О. Богомольця, м. Київ
Главная » Файлы » Гуманитарные науки

Основні риси сучасної економічної науки (реферат, архив, *.doc)

[ Скачать с сайта (25.7Kb) ] 11.02.2008, 19:05
План
1. Вступ
2. Формування новітніх напрямів економічної теорії
а) "Неокласичне відродження" і монетаризм;
б) Теорія раціональних сподівань;
в) Економіка пропозиції;
г) Неоінституціоналізм.
3. Висновки. Формування економічної моделі ХХІ ст. Криза індустріального розвитку
4. Література

1. Вступ
Вивчення кожної науки починається з визначення її предмета, тобто з того кола питань, які вона досліджує, з'ясування цілей, які вона переслідує, і методів, які використовує. Отже, головним  завданням даної теми є визначення: поняття «економічна наука», основних  шкіл теорії економіки.
Вперше поняття "економіка" ввів грецький мислитель Арістотель (III ст. до н. е.).
Описуючи організацію господарства в маєтку рабовласника, він фактично обґрунтував суть економіки як науки про домашнє господарство: грецьке "ойкос" означає дім, господарство, "номос" – вчення, закон. Проте економіка як наука, як систематизоване знання про суть господарської діяльності виникла лише в ХУП-ХУШ ст., тобто в період становлення капіталізму.
Щоб з'ясувати предмет даної науки, необхідно розкрити суть принаймні двох найважливіших категорій: "економіка" та "економічна теорія". При цьому слід зауважити, що теорія – це форма наукового пізнання, яке дає уявлення про певну об'єктивну дійсність як цілісну систему. Отже, економічна теорія має бути наукою про економіку як цілісну систему, в якій усе пов'язане, взаємозумовлене й субординоване.
В економічній літературі даються різні тлумачення поняття економіки як науки. Найвідоміші з них:
економіка – наука про виробничу діяльність та обмін її результатами між людьми;
економіка вивчає рух економічного життя – тенденції в розвитку цін, виробництва, безробіття тощо. У міру вивчення цих явищ вона допомагає виробити політику, реалізуючи яку уряд може впливати на економічне життя;
економіка – наука вибору. Вона вивчає, як люди вибирають спосіб використання обмежених виробничих ресурсів (землі, праці, обладнання, технічних знань) для виготовлення різних товарів і розподілу їх між різними членами суспільства;
економіка вивчає, яким чином людина здійснює організацію виробництва і споживання;
економіка вивчає гроші, капітал, його форми й багатство. 
Жодне визначення не можна відхилити, оскільки у кожному з них відбивається певна сторона економічних відносин, хоч і не охоплюється повністю вся система. Водночас усі вони свідчать про те, що економіка безпосередньо пов'язана з виробництвом, зі створенням матеріальних і духовних благ.
 
Таким чином, економічна теорія вивчає:
а) соціально-економічні відносини;
б) загальні організаційно-економічні відносини.
Соціально-економічні відносини – це ті відносини, які виникають між людьми з приводу виробництва, розподілу, обміну й споживання матеріальних і духовних благ, їхню основу, ядро становлять відносини власності на засоби виробництва і виготовлений продукт.
Загальні організаційно-економічні відносини являють собою певну систему господарського механізму, а саме: систему форм і методів суспільної організації і регулювання народного господарства.
Названі групи економічних відносин тісно між собою пов'язані. Завдання економічної теорії полягає в тому, щоб з'ясувати існуючі тут причинно-наслідкові зв'язки, закони й закономірності, які характеризують функціонування цих відносин як цілісної, логічно зумовленої економічної системи.
Предмет "Основи економічної теорії" відрізняється від "Економіксу" і курсу марксистської "Політичної економії".
Предмет "Економіксу"
У підручнику П. Самуельсона і В. Нордхауса "Економікс" дається таке визначення предмета: економіка – це наука про те, як люди і суспільство вибирають спосіб використання обмежених ресурсів для того, щоб виробити різноманітні товари й розподілити їх сьогодні або в майбутньому для споживання різних індивідів і груп суспільства.
З цього визначення видно, що економікс зосереджує свою увагу на вивченні організаційно-економічних відносин, зокрема тих принципів і моделей, які визначають логіку функціонування ринкової економічної системи на мікро- і макрорівнях.
 Предмет марксистської політекономії
Предметом марксистсько-ленінської політичної економії є переважно соціально-економічні відносини. Марксистський напрям в економічній науці виходить з того, що в реальному житті не існує виробництва взагалі, що в кожну історичну епоху розвиваються певні способи виробництва, характерні особливості яких визначаються специфічними соціально-економічними відносинами. Отже, щоб з'ясувати суть того чи іншого способу виробництва, необхідно розкрити властиву саме йому специфічну систему соціально-економічних відносин.
Така система досліджень, безумовно, мала певні позитивні результати. Саме К. Маркс дав геніальну характеристику капіталізму домонополістичного періоду і виробив ряд методологічних принципів аналізу суспільно-економічної системи.
Не виникає сумніву, наприклад, у тому, що для виявлення в суспільстві експлуатації і визначення її ступеня необхідно використати марксистську методологію аналізу.
 Таким чином, предмет курсу "Основи економічної теорії" за своїм економічним змістом відрізняється як від "Економікса", так і від марксистської політичної економії. В ньому дається комплексний аналіз соціально-економічних і організаційно-економічних відносин.   Крім того, при розгляді різних типів господарювання основна увага приділяється загальним економічним структурам. У результаті вимальовується бачення загальнолюдських цінностей економічної культури, на котрих ґрунтуються прогресивні способи виробництва. Одночасно виявляються особливості різних історичних видів економічних відносин. Головним мірилом науковості, обгрунтованості висловлених у навчальному курсі теоретичних положень має бути їхня відповідність реальному життю, об'єктивній дійсності.  

 2. Формування новітніх напрямів економічної теорії 
Особливо значних змін зазнала західна економічна теорія в 70- 80-ті роки XX ст., насамперед під вирішальним впливом змін умов соціально-економічного розвитку ринкового господарства. Всі на-прями економічної думки збагатилися новітніми теоріями: неокласика – монетристськими (теоріями), пропозиції, суспільного вибору, раціональних сподівань (теоріями)тощо; неокейнсіанство – фінансової нестабільності, ендогенності пропозиції грошей, імпліцитних (неявних, неписаних) контрактів, пошуку ефективної заробітної плати; неоінституціоналізм – індустріального, постіндустріального та інформаційного суспільства, трьох хвиль цивілізації тощо; неолібералізм – екологічно спрямованого соціального ринкового господарства тощо. Зросло розшарування, "розми-вання" всередині кожного з напрямів. Ще більше посилилась взаємна опозиція між ними, відцентрові (дезінтеграційні) процеси. Проте разом з тим кожний із наведених вище напрямів продовжує збері-гати свої докорінні напрямоутворюючі ознаки. Прибічники неокласики, як і раніше, твердять про тенденцію розвинутої ринкової економіки до рівноваги, стабільності, оптимального використання ресурсів завдяки конкуренції, гнучкості цін і заробітної плати, стимулам і доходам. Прихильники неокейнсіанства, навпаки, виходять з того, що в розвиненій ринковій економіці існують корінні причини, які здатні викликати відхилення від стабільності та повного використання ресурсів, тому необхідне активне втручання держави в господарське життя. Їх об'єднує спільна мета – спростувати неокласичну систему, довести до кінця розпочату Кейнсом революцію в економічній теорії, створити новий синтез макро- і мікроекономіки.
а)"Неокласичне відродження" і монетаризм
Процес руйнації попереднього класичного стану і пошуків нового консенсусу отримав в західній літературі назву "неокласичного відродження", або "неоконсервативної контрреволюції". Дійсно, в основі його лежить висунення на перший план і подальший розвиток неокласичного напряму з його обгрунтуванням тільки ринкових механізмів регулювання економіки. Проте такий поворот подій – це не просто збіг традиційних постулатів і висновків неокласичної ортодоксії з економічною кон'юнктурою 70-80-х років. Особливості сучасної інтернаціоналізації господарських відносин, а також кардинальні зрушення в соціальній структурі розвинених країн ринкової економіки, безсумнівно, стимулювали процес переосмислення і певного перегляду застарілих уявлень неокласики, розробки нових теорій.
Процес "неокласичного відродження" включав такі основні елементи, просякнуті ідеями докейнсової економічної теорії.
1. Реституцію (відновлення) монетаризму, яка означала повернення мікроекономіці її вирішального місця в економічній теорії.
2. Розробку та уточнення теорії сподівань, вихід із визнання раціональності поведінки господарських агентів.
3. Поширення принципів індивідуалізму на процес прийняття урядових рішень (теорія суспільного вибору).
4. Подальшу лібералізацію економічного життя і політики в межах теорії і практики економіки пропозиції, соціального ринкового господарства.
Ядро економічного неоконсерватизму становить монетаризм як досить суперечливе поєднання положень ряду відомих шкіл і теорій (зокрема, марджиналізму, кількісної теорії грошей, концепцій австрійської і чиказької шкіл). У літературі вказується на значні розбіжності в розумінні змісту і цілей монетаризму як його прибічниками, так і противниками. "Навіть ті, хто вважає себе монетаристами, розходяться в думках з приводу точного змісту доктрини, яку вони сповідують" (Р. Селден). В найбільш широкому смислі під монетаризмом розуміють всі економічні доктрини, які надають особ-ливого значення ключовій ролі грошей і пов'язані з розробкою кредитно-грошової політики, спрямованої на регулювання грошової маси в обігу. "Монетаризм розуміємо як сполучення двох принципів: 1) "гроші мають значення", іншими словами, зміни в кре-дитно-грошовій сфері чинять домінуючий вплив на загальну господарську кон'юнктуру; 2) центральні банки можуть регулювати загальну кількість грошей, що обертаються" (Р. Селден). Саме такі концепції регулюючого впливу на відтворювальні процеси через сферу грошового обігу реалізуються у 80-90-х роках у різних формах і з різною часткою успіху в господарській політиці США та ряду інших розвинених країн Заходу. Однак необхідно підкреслити, що "монетаристська контрреволюція" – це зовсім не раптова і несподівана відповідь на стагфляцію 70-х років або реакція на кризу кейнсіансько-неокласичного синтезу. Монетаризм має власну історію, глибоке коріння і яскраво виражені особливості в економічній науці, а його основоположні принципи тією чи іншою мірою постійно присутні або враховуються в різних програмах регулювання економіки.
В основу сучасних монетаристських концепцій покладено традиційну кількісну теорію грошей, ідейні витоки якої відносяться ще до XVII ст. Вона розроблена в працях таких видатних теоретиків грошей, як Р. Кантільон, Д. Юм, Г. Торнтон, Д. Рікардо, А. Мар-шалл, І. Фішер та ін. "Те, що ми звикли називати кількісною теорією грошей, - пише визнаний основоположник монетаризму, лауреат Нобелівської премії з економіки (1976) М. Фрідмен, - ... тепер називається монетаризмом". Відповідно до цієї теорії ціни товарів і вартість грошей встановлюються лише на ринку, де рівень товарних цін буде тим вищий, чим більша кількість грошей в обігу і, отже, нижча їх купівельна спроможність.
Новітній етап в розвитку монетаризму розпочався наприкінці 60-х - на початку 70-х років. В умовах стагфляції монетаристи і їх противники зосередили увагу на розробці моделей процесів, які відбувалися в кредитно-грошовій сфері.
Спостерігається чітке розмежування сучасного монетаризму з основними постулатами кейнсіанської теорії і політики, що здійснюється по таких лініях:
1. Реабілітація закону Сея, в результаті якої кейнсіанство, що орієнтується на управління сукупним попитом, повинно поступитися місцем теорії, яка орієнтується на пропозицію.
2. Монетаристська критика активного втручання держави в економіку зовсім не означає принципового заперечення державного втручання в процес відтворення, а пов'язана з критикою конкретної економічної політики. (В цьому випадку йдеться про політику, засновану на кейнсіанських методах регулювання ринкової економіки.)
3. Вихваляння приватного підприємництва, безмірного його піднесення як двигуна економічного розвитку.
4. Монетаристська політика регулювання грошової маси як головний інструмент управління економікою.
В цілому монетаристи з інших позицій, ніж кейнсіанці, підходять до аналізу проблеми впливу грошей на економіку. М. Фрідмен вважає неправильним постулат постійної швидкості обігу грошей. На його думку, вона є функцією ряду ключових економічних змінних, які не брались до уваги кейнсіанцями. Останні ж розглядають фрідменівське трактування кількісної теорії грошей як спробу більш витонченої модифікації кейнсіанської концепції переваги ліквідності.
На противагу кейнсіанській фіскальній політиці монетаристи пропонують різні заходи щодо регулювання грошової маси в обігу як головної форми державного регулювання економіки. На почат-ку 70-х років М. Фрідмен виступив за законодавче регулювання грошової маси державою з тим, щоб щорічно збільшувати її на декілька відсотків. При цьому М. Фрідмен і його прихильники з чиказької школи виходили з передумов, згідно з якими розширення процесу відтворення в довготерміновому періоді відбувається нібито з приростом грошової маси в обігу. Звідси вони вважають можливим зробити висновок про те, що збільшення грошової маси, яке регулюється центральним банком, неминуче супроводжується економічним зростанням.
По суті головна функція монетаризму полягає в тому, щоб підпорядкувати економічну теорію практичним завданням держави, щоб політика в галузі грошового обігу більшою мірою відповідала потребам держави і господарюючих суб'єктів у збільшенні грошово-кредитної маси в конкретних умовах перманентної інфляції.
Очевидно, що "монетаристська революція" пов'язана не лише з активізацією політики регулювання грошового обігу. Її необхідно розглядати в більш широкому політико-економічному контексті. При такому аналізі специфічно монетаристських уявлень про регулювання сучасної ринкової економіки виразно проявляється їх глибоко консервативний характер, відвертий захист інтересів підприємців в отриманні максимального прибутку. Монетаристи рішуче виступають за згортання соціальних програм, припинення виплати державних пенсій тощо. Тут легко виявляється антипрофспілкова, антиробітнича спрямованість. Відстоюючи ідеї свободи вибору у своїх працях, М. Фрідмен та інші провідні теоретики монетаризму (Ф. Кейген, К. Бруннер, Д. Лейдлер та ін.) часто забувають вказувати ціну, яку доведеться за це заплатити суспільству, і позбавляють людей можливості зробити дійсно вільний, незалежний вибір, відокремити ілюзії від реалій.
б)Теорія раціональних сподівань – радикальний варіант "неокласичної революції"
Важливу складову частину неокласичного напряму становить теорія раціональних сподівань (ТРС). В літературі вона має також назву теорії макрораціональних сподівань (Ф. Модільяні), нової класичної школи ("новокласики"), відгалуження монетаризму з раціональними сподіваннями (Дж. Тобін), школи Р. Лукаса Т. Сар-джента - Н. Уоллеса (К. Хувер) та ін. Всі назви так чи інакше відбивають різні риси теорії - від її провідного персонального складу до гіпотези про раціональний характер сподівань агентів господа-рювання.
Поняття "раціональні сподівання" вперше запропонував американський економіст Дж. Мут ще в 1961 р. Однак його значення для теорії стабілізаційної політики було з'ясовано лише через десятиліття, після виходу в світ статті Р. Лукаса "Сподівання і нейтральність грошей" (1972). В ній вперше були викладені положення ТРС. Загальні причини появи ТРС ті самі, що й у випадку інших сучасних теорій неокласичного напряму. Проте існувала і важлива специфічна причина, а саме – безпосередня реакція на "недостатню радикальність" монетаризму. В рамках моделі Фрідмена - Фелпса грошова і фіскальна політика не чинить впливу на довготерміновий рівноваговий рівень безробіття або реального виробництва, але може мати короткотерміновий ефект. Така модель виходить з того, що якщо подібний ефект дійсно існує, то не слід ігнорувати його роль для короткотермінових стабілізаційних заходів. Стверджується, що довгочасна рівновага в реальному господарстві ніколи не досягається і що всі ми завжди живемо в світі короткотермінових процесів.
Представники ТРС піддають критиці такий підхід, виступають за "чистоту" класичної теорії, проти певної непослідовності М. Фрідмена і його прихильників, їх поступки посткейнсіанцям у вигляді визнання можливостей короткотермінового впливу урядових заходів на стан виробництва і зайнятості. З цією метою теоретики "новокласики" запропонували замість теорії адаптивних сподівань М. Фрідмена теорію раціональних сподівань.
У рамках моделі Фрідмена - Фелпса уряд може контролювати безробіття лише тоді, коли темп поточної інфляції відхиляється від сподіваного темпу. При умові раціональності сподівань подібні відхилення не можуть виникнути, крім випадків, коли органи влади примудряються якимось чином здійснювати цілком непередбачувану грошову (або в межах кейнсіанських традицій – фіскальну) політику. Тому ТРС розглядається як альтернатива можливому монетаристсько-посткейнсіанському синтезу, як варіант відновлення неокласичних принципів на новій основі, очищення від будь-яких натяків на державне втручання навіть у вузьких межах монетаристських антиінфляційних заходів або податкової політики в дусі "економіки пропозиції".
З одного боку, існує тісний генетичний зв'язок ТРС з монетаризмом. Його визнають і самі представники ТРС. Значна частина відомих представників інших напрямів економічної теорії (Дж. Тобін, Ф. Хан, Н. Калдор) взагалі вважають ТРС відгалуженням монетаризму, згідно з яким гроші нейтральні як в довготерміновому, так і в короткотерміновому періоді. Проте, з другого боку, ТРС має ряд особливостей, які обумовлюють її суть як варіанта "неокласичної
революції".
В основу ТРС покладені три фундаментальні передумови:
1) раціональний характер формування сподівань господарських агентів, згідно з яким останні ефективно і цілеспрямовано використовують усю наявну інформацію для прогнозування майбутнього розвитку кон'юнктури і грунтують на цих сподіваннях свої рішення;
2) гнучкість ставок заробітної плати і цін, а також швидке (практично миттєве) їх пристосування до змін попиту і пропозиції;
3) високий ступінь конкурентності ринків (товарів і економічних ресурсів) і їх здатність швидко та повністю "розчищатися" від над-лишків, в результаті чого для системи характерний стан постійної рівноваги (В. М. Усоскін, Л. Харріс, К. Р. Макконнелл, С. Л. Брю).
Звідси робиться висновок: ТРС – більш радикальна атака на стандартну (тобто традиційний кейнсіансько-неокласичний синтез) макроекономічну теорію, ніж монетаризм (Р. Дорн-буш, С. Фішер).
Представники ТРС стверджують, що попередні концепції (в тому числі і ортодоксальні монетаристські) мають передумовою систематичний "обмін" господарюючих агентів, а це суперечить основам раціональної поведінки в ринковій системі. Економічний індивід не лише пасивно пристосовується до минулого досвіду, а й активно використовує величезний обсяг наявної поточної інформації, насамперед прогнози відносно урядових заходів, для більш точного передбачення наступних тенденцій господарського розвитку. Об-разно кажучи, він діє як досконалий комп'ютер. В умовах формування сподівань учасників господарського процесу на "раціональній" основі урядові заходи, спрямовані на "обман" населення, зокрема розрахунок на несподіване прискорення інфляції, не можуть мати успіху. Вони будуть "розшифровані" і випереджені відповідно діями господарських суб'єктів.
Висновок представників ТРС полягає в тому, що грошово-кредитна і фіскальна політика неефективна не лише в довготерміновому, айв короткотерміновому періоді. Вони вважають, що дис-кретна стабілізаційна політика скоріше посилює, ніж пом'якшує циклічні коливання (виникнення останніх приписується "недосконалій інформації"). У зв'язку з цим вона повинна бути усунена на користь принципу "правил політики", тобто на користь дотримання правил монетарної політики. Як слушно зауважує Л. Харріс, це по-ложення має давні традиції в монетаристський думці, хоч до 70-х років для його обгрунтування не застосовувалась схема раціональ-них сподівань.
 Головну ставку прибічники ТРС роблять на відродження віри у можливості і ефективність раціональної поведінки господарських суб'єктів на основі раціональних сподівань.
Однак чимало вчених піддають ТРС гострій критиці. Вона зводиться до кількох основних заперечень.
По-перше, сумнівна передумова ТРС про те, що господарські агенти добре обізнані із способом функціонування економіки і майбутніми результатами економічної політики держави.
По-друге, існують відмінності в наявній інформації урядових органів і господарських агентів. Економічна політика уряду може сприяти виникненню відмінностей між фактичним і сподіваним темпом інфляції навіть у випадках систематичного зв'язку її (політики) з попередніми подіями, адже розуміння цих подій і власних рішень урядовими органами відрізняється від аналогічних уявлень господарських суб'єктів. 
По-третє, навіть при умові рівномірного розподілу всієї інфор-мації немає підстав для обгрунтованих тверджень про раціональ-ність сподівань. Вони можуть формуватися як адаптивні.
По-четверте, нереалістичне допущення про високий ступінь конкурентності всіх ринків і миттєве (або хоч би швидке) присто-сування їх до зміни ринкових умов. Ціни і ставки заробітної плати негнучкі.
По-п'яте, виходячи з нереалістичного припущення про швидке і повне пристосування ринків, ТРС не може переконливо пояснити причини існування загальних економічних криз і високих рівнів безробіття.
По-шосте, на противагу твердженням прихильників ТРС існує достатньо свідчень про реальний вплив активної державної економічної політики на рівень виробництва і зайнятості. 
Кінцеві оцінки ТРС неоднозначні. З одного боку, стверджується, що в нинішній момент переважна більшість економістів не згодна з ТРС. Звертається також увага на малий практичний ефект ТРС. З другого боку, підкреслюється наукове значення і з певними застереженнями, перспективність ТРС. Автори відомого підручника "Макроекономікс" професори Р. Дорнбуш та С. Фішер пишуть: "Може мати місце революція раціональних сподівань. Проте якщо навіть вона досягне успіхів, то буде багато в чому спиратися на існуючу струк-туру макроекономічної теорії. І навіть якщо вона радикально не переформує макроекономічну теорію, то все ж таки призведе до серйозних змін в розумінні формування сподівань і процесу економічної політики. На додаток вона дасть поштовх новій роботі в галузі мікрооснов, заробітної плати і визначення цін". Відносно відсутності теперішнього загального визнання доречності ТРС професори Р. Макконнелл і С. Брю застерігають, що нові ідеї, які спочатку здаються нереалістичними і революційними, мають здатність стати з часом правдоподібними і загальноприйнятими. Отже, оста-точна оцінка ТРС залишається відкритою, ставка зроблена на плин часу.
в)Економіка пропозиції
Серед теорій, що мають неокласичний напрям, помітне місце займає теорія економіки пропозиції, або економічна теорія, орієнтована на пропозицію. З іменами її родоначальників – аме риканських вчених А. Лаффера, Р. Манделла, П. Робертса, Рутледжа, журналістів Дж. Гілдера і Д. Ванніекі, конгресмена Дж. Кемпа нерозривно пов'язана консервативна трансформація бюджетно-фінансового регулювання економіки США.
Відношення до цієї теорії в сучасній літературі неоднозначне. Одні західні дослідники, як, наприклад, Я. Шісслер (ФРН), зводять її в ранг економічної філософії американського консервативного руху. Інші розглядають її як черговий міф, що поширюється й рекламується засобами масової інформації і вимагає до себе обережного відношення в силу своєї схематичності й дуже спрощених підходів. Так, американський дослідник неоконсерватизму К. Буннер взагалі вважає, що ніякої економіки пропозиції немає, бо економічна наука протягом всієї своєї історії завжди займалась дослідженнями пропозиції і попиту залежно від руху цін виробництва і зайнятості. Однак за повоєнний період у зв'язку з розвитком кейнсіанської макроекономічної теорії ослабло значення динаміки пропозиції або вона взагалі не бралась до уваги. Нині йдеться про відновлення вже давно детально розробленого аналізу шляхів і можливостей взаємозв'язку сукупних доходів і фіскальної політики якраз через діючі на ринку сили з боку пропозиції.
Р. Дорнбуш і С. Фішер вважають, що відбулася кейнсіанська революція, можлива революція раціональних сподівань, але ніколи не було радикальної революції економіки пропозиції.
Теорія економіки пропозиції була покликана стимулювати економічне зростання за рахунок перерозподілу національного доходу в інтересах середніх і великих власників, виправдати проведен-ня урядових заходів в США, Великобританії щодо скорочення державних витрат за рахунок соціальних програм. Сучасні прихильники неокласичного трактування закону Сея вважають, що через гнучкість цін, заробітної плати, оподаткування та інших основних елементів ринкове господарство може стихійно саморегулюватися, уникаючи серйозних кризових потрясінь.
На противагу кейнсіанству, яке орієнтоване на ефективний попит, прибічники економіки пропозиції вважають, що серцевину економічної політики повинно становити всемірне стимулювання і формування саме пропозиції. Практична реалізація цієї політики передбачає, на думку теоретиків економіки пропозиції, обов'язкову наявність таких основних елементів: регулювання грошової маси; усунення державного втручання в економіку, яке ставить перепони для технічного прогресу, вільного інвестування і скорочення податків з метою вивільнення частини прибутків для інвестицій; скорочення витрат (насамперед в соціальній сфері, а також на ут-римання бюрократичного апарату), відмова від витрат на субсидії промисловим підприємствам, розвиток інфраструктури тощо.
Тут особливо помітне взаємодоповнення монетаризму і економіки пропозиції. Теоретики монетаризму в своїх рекомендаціях щодо розроблення економічної політики головний акцент роблять на регулюванні грошової маси в обігу. У прибічників економіки пропозиції особливе значення має використання податкових інструментів державного регулювання економіки. Вони вважають, що стимулювання пропозиції шляхом надання фінансових пільг для приватних інвесторів автоматично повинно створити необхідний попит і привести, врештірешт, до оздоровлення ринкового господарства. Отже, теоретики економіки пропозиції пов'язують життєздатність і ефективність ринкового господарства з ініціативою приватного сектора, яка, на їх думку, цілком залежить від розмірів податку. Завдання будь-якого уряду полягає в тому, щоб знайти оптимальну ставку оподаткування, яка б забезпечувала максимальні надходження в держбюджет і в той самий час не ослабляла стимули до високої продуктивності.
Подібні дещо ідеалізовані уявлення про стимулюючий вплив зниження податків на інвестиційну діяльність приватного сектора теоретично обгрунтовані з допомогою відомої кривої Лаффера. Вона встановлює гіпотетичне співвідношення між рівнем податкових ставок у відсотках і сумою податкових надходжень у федеральний бюджет. Така залежність, на думку Лаффера, показує, що в "заборонній зоні" (а це насамперед ситуація прогресивного оподаткування) доходи федерального бюджету все більше знижуються по мірі підвищення податків - у зв'язку із зменшенням заінтересованості й ініціативи до інвестування, мотивації до праці.
У США стрижнем реформ на основі теорії економіки пропозиції стала зміна федеральної податкової системи (1981-1986 рр.). Загально визнано, що результати державної економічної політики, орієнтованої на економіку пропозиції, досить суперечливі. В цілому ж вони на початок 90-х років мали вигляд скоріше позитивний, ніж негативний. Однак на рубежі XIX і XX ст. західному суспільст-ву все ще потрібно довести, що воно зможе ефективно вирішити проблеми бюджетних дефіцитів, державної заборгованості з гли-бокими міжнародними макроекономічними диспропорціями без використання протекціоністських інструментів, на основі теорій нео-класичного напряму.
г)Неоінституціоналізм  – це напрям сучасної економічної думки, який розвиває методологію, теорію, традиції американського інституціоналізму кінця XIX – початку XX ст. Немарксистські противники неоінституціоналізму схильні довільно, необгрунтоване взагалі вилучити його з кола сучасних самостійних напрямів світової економічної думки. Насправді ж після другої світової війни він поширився не лише в США, айв країнах Західної Європи. Це було пов'язано з помітним посиленням тенденцій до монополізації і дер-жавного втручання в економіку, пошуками рекомендацій урядам, специфікою внутрішніх процесів розвитку економічної науки.
Найбільш відомі представники неоінституціоналізму – У. Ростоу, Дж. К. Гелбрейт, Р. Хейлбронер, А. Тоффлер (США), Ж. Еллюль, Ф. Перру, П. Массе (Франція), Г. Мюрдаль, Ж. Акерман (Шве-ція), Р. Дарендорф (Німеччина) та ін.
У кожній із основних країн сучасної ринкової економіки Неоінституціоналізм набув свого виду, який сформувався і розвивається під впливом особливостей національного історичного досвіду і менталітету, традицій філософської та економічної науки тощо. Однак існують корінні, конституючі ознаки, які визначають суть цього напряму і разом з тим його специфіку порівняно з іншими.
Визначальна риса неоінституціоналізму – критичне ставлення до неокласичної теорії і практики ринкового господарювання. Він претендує не на доповнення, а на заміну традиційного економічного аналізу. Неокласична система "прийнятна як описання суспільства, яке колись існувало, - вважає визначний теоретик неоінституціоналізму Дж. К. Гелбрейт. - І як відбиття тієї частини економіки, яку в подальшому ми будемо називати ринковою системою, вона також є до певної міри задовільною". Однак вона не описує сучасну реальність як систему корпорацій, що визначає характер і спосіб функціонування сучасного індустріального суспільства.
У галузі методології неоінституціоналісти піддають критиці погляди представників ортодоксії на предмет і метод дослідження. Вони відкидають ортодоксальний підхід, згідно з яким предмет економічної теорії зводиться до розподілу обмежених економічних ресурсів серед альтернативних користувачів з метою максимізації задоволення їх потреб, обмежується чисто ринковими відносинами. Замість цього пропонується широкий підхід, в основу якого покладена взаємодія "інститутів". До "інститутів" належать різноманітні категорії базисного і надбудовного характеру (держава, підприємництво, власність, капітал, гроші, кредит, сім'я, профспілки, політичні партії, звички, інстинкт, традиції тощо). Тому дослідження повинні стосуватись як економічних, так і неекономічних явищ і процесів, під впливом яких складаються відносини між господарськими агентами в економічній системі.
Таке розуміння предмета дослідження тісно пов'язане з прагненням до інтеграції економічної теорії й інших суспільних наук (соціології, психології, антропології, юриспруденції тощо) або з вірою в переваги "міждисциплінарного підходу". Це одна з визначальних рис методології як інституціоналізму XIX ст., так і неоін-ституціоналізму.
В дусі традицій старого інституціоналізму сучасні інституціоналісти протиставляють "методологічному індивідуалізму" неокласики (тобто аналізу індивідуальних дій господарських агентів) дослі-дження "колективних дій" і "колективних інститутів" – корпорацій, профспілок, політичних партій тощо.
Неоінституціоналісти висловлюють незадоволення абстрактно-дедуктивним методом неокласики, недостатнім рівнем її емпіризму, особливо статичним характером досліджень. Вони відзначають також відірваність неокласичної теорії від практики управління як сфери основного застосування теорії. На противагу висунуті: історичний підхід до аналізу економічних явищ та процесів; емпіричний, описовий метод дослідження, який спирається на використання широкого статистичного і фактичного матеріалу; розгляд механізму управління як основного застосування економічної теорії.
Статичному підходу представників неокласичного напряму нео-інституціоналісти протиставили вивчення економіки в розвитку, в історичній послідовності. Наголошуючи на "феномені розвитку", тобто на змінах, що відбуваються в суспільстві, неоінституціоналіс-ти вивчають динаміку соціально-економічних процесів, втілюють у дослідженнях принцип еволюційного підходу до реальності. В цьому відношенні особливо помітний генетичний зв'язок між історичною школою і неоінституціоналізмом.
Відмітні риси неоінституціонального напряму – критична спрямованість замість відвертого вихваляння приватнопідприємницького суспільства, ідея соціального контролю замість упередженого захисту конкурентної ринкової економіки. Представники неоінституціоналізму звертають увагу на суттєві недоліки сучасного ринкового господарства (економічні кризи, масове безробіття, різку соціальну диференціацію, бідність значної частини населення, контрастний розподіл обмежених економічних ресурсів), а також на соціальні і глобальні проблеми (екологічні, демографічні, расові, багатих і бідних країн тощо). Соціальний контроль над економікою неоінституціоналісти покладають на державне втручання в механізм відтворення. Звідси практична спрямованість на розробку рекомендацій щодо економічної політики, альтернативної монетаризму і економіці пропозиції. В цілому неоінституціоналісти, як і їх попередники, не виходять за межі реформізму.
Характерна риса сучасного інституціоналізму – всебічна розробка різних концепцій трансформації суспільства, дослідження фаз (етапів, ступенів) розвитку людської цивілізації. Найбільш відомі серед них – концепції індустріального суспільства (Дж. К. Гелбрейта та ін.), постіндустріального суспільства (Д. Белла та ін.), трьох хвиль (аграрної, індустріальної, суперіндустріальної) в суспільно-економічному розвитку (А. Тоффлера), інформаційного суспільства (Дж. Несбіта) та ін.
У кожній з цих концепцій розглядається взаємодія різних тенден-цій в умовах сучасної НТР, які приводять до трансформації суспільства. На перший план висунуті ті чи інші пануючі аспекти реальності (зростання значення і частки сфери послуг, ролі комп'ютеризованих знань, інформації як особливого ключового фактора виробництва, збільшення реальних доходів значної частини населення тощо).
Оцінки місця, значення і перспектив розвитку неоінституціоналізму в сучасній економічній думці країн ринкової економіки неоднозначні. Пануюча неокласична ортодоксія і ряд відомих істориків економічної теорії фактично ігнорують його як самостійний і перспективний напрям сучасної економічної науки. Вони вважають, що інституціоналізм "зник" у 30-і роки XX ст. і не знайшов свого продовження в неоінституціоналізмі. "Не дивлячись на деякі спільні риси, школа "інституціональної теорії" являє собою не більше, ніж легку схильність до відступу від ортодоксальної економічної науки, - пише М. Блауг. - В галузі аналізу "інституціоналістам" не вдалось виконати свою обіцянку". 

3. Висновки. Формування економічної моделі ХХІ ст. Криза індустріального розвитку
Не буде великим перебільшенням сказати, що вже зараз людство є єдиним планетарним співтовариством у виробництві й споживанні.
Зацикленість економістів на ідеї постійного економічного зростання (спроба нав’язати природі чужу їй лінійність) уже стала притчею во язицех. Як можна уявити собі постійне зростання в світі, який має певні межі й ресурсну ємність? У природі, що існує у вигляді циклів і кругообігів і за своєю суттю нелінійна? Абсурдні уявлення про світ неминуче породжують абсурдні поняття, на кшталт поняття «дарового прибутку». Насправді, «даровий прибуток», якщо його й не витягнуто з чиєїсь кишені, обов’язково виходить як результат пограбування природи. 
Проте економісти вперто нехтують нашою неминучою залежністю від природи й намагаються ігнорувати той очевидний факт, що є лише два джерела багатства — природа та людська праця. Навпаки, саме через ігнорування цього природного стану речей сучасна економіка докладає зусиль для постійного підвищення і так винятково високого рівня вкладень у капітал, «не помічає» свою непомірно високу залежність від енергії й природних ресурсів і вкрай негативну тенденцію до постійного зниження частки живої людської праці. Усе це неминуче спричиняє й інфляцію, й масове безробіття. Зазначте, всупереч розрахункам економістів, одночасно! При цьому якось не прийнято звертати увагу на те, що «приватні доходи чимдалі здебільшого утворюються за громадський рахунок ціною погіршення навколишнього середовища й загальної якості життя». 
Нинішня модель економічного зростання в цілому вже майже вичерпала себе, а в її надрах поступово, але неухильно визрівають передумови нової цивілізації. Людство опинилось на рубежі двох епох – індустріальної і ноосферно-космічної, що завжди супроводжується серйозними й глибокими потрясіннями, кризовими явищами в усіх сферах економічного і соціального життя. Кризові процеси охоплюють нині продуктивні сили світу, виробничі (економічні) відносини, політику, ідеологію, культуру тощо.
Найбільш гостро вони проявились останнім часом у державах колишнього СРСР і країнах Центральної та Південно-Східної Європи. І це не випадково. По-перше, в той час, як найбільш розвинуті країни вже нагромаджують сили для переходу до якісно нової економіки XXI ст., у постсоціалістичних державах не завершені навіть індустріальні перетворення сучасного рівня. По-друге, бюрократично-централістська, тоталітарна система важким тягарем висіла на економіці цих країн і тривалий час гальмувала прогресивні зміни у формах власності, способах виробництва й усього суспільного життя. По-третє, відсутність ринкової інфраструктури та її адекватних механізмів стала поступово відсувати ці країни не лише від найбільш розвинутих, а й від деяких країн, що розвиваються, передусім від так званих "нових індустріальних держав". У нових незалежних державах та країнах Центральної і Південно-Східної Європи скорочується виробництво, лютує інфляція, зростає безробіття, загострюються інші економічні й соціальні проблеми.
 Підсумовуючи сказане, слід зауважити, що на даному етапі залишатимуться індустріальні моделі (сучасна периферія) з елементами доіндустріальних форм (найменш розвинуті країни), перехідні економічні системи (держави колишнього СРСР, країни Центральної і Південно-Східної Європи) та власне постіндустріальна (інформаційно-технологічна) модель економічного розвитку. Безумовно, домінантною у цій структурі має стати інформаційно-технологічна модель, реалізація якої визначатиме головні закономірності і тенденції світового економічного поступу.

4. Література
1. http://www.zn.kiev.ua/nn/show/393/34762/
2. http://ad.adriver.ru/cgi-bin/erle.cgi?sid=47274&target=top&bt=1&pz=0&rnd=511273006
3. http://kniathev.narod.ru/Book/OsnEkTeor/Oet01-05/5101.htm
4. http://banner.kiev.ua/cgi-bin/bi.cgi?h14902&2645185&1
5. http://library.if.ua/book/z3.htm

Насколько материал оказался Вам полезным?
Текущий рейтинг: 3.0/2 голосов

Добавил(а): Asterix | 11.02.2008 | Просмотров: 3580 | Загрузок: 513
Всего комментариев: 0
Добавлять комментарии могут только зарегистрированные пользователи.
[ Регистрация | Вход ]

Объявления на сайте
Новости на сайте
Продажа литературы на сайте
Медицинские выставки 2017
Статистика
Rambler's Top100 Союз образовательных сайтов
Яндекс.Метрика


Онлайн всего: 1
Гостей: 1
Пользователей: 0

Пользователи on-line:

География посетителей сайта
Copyright cтуденты НМУ © 2017